Сьогодні ми запросили вас до бібліотеки, щоб вшанувати пам'ять тих, хто віддав своє життя за свободу і незалежність нашої держави. 300 хлопчиків, майже дітей, пішли в безсмертя прямо зі студентської аудиторії чи шкільного класу. Сухими словами історичних документів, полум’яними рядками поетів, зворушливою музикою пісні ми хочемо розповісти про подвиг. : Це правда: кров з каміння може змити дощ, червона місяця хустина може стерти, але наймення ваші, багряніші від рож, горять у просвіті на плитах незатертих.
 Ведучий:
 Супроти чужої навали,
 Супроти смерті – в стужу, сніг,
 Ось тут вони, ось тут стояли
 І всього жменька – триста їх.
Тим, хто в боротьбі за волю і кращу долю України не дожив до сьогоднішнього дня та спить в знаних і безіменних могилах розкиданих по рідній і чужій землі – ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ.
 Цвіту нашого народу, його славним синам і дочкам, що в розквіті своїх духовних і фізичних сил віддали молодість і найдорожче, що є в кожного з нас – життя – ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ. : Тим, кого в умовах більшовицької тиранії ми повинні були забути і викреслити з своєї пам’яті і історії, героям, що впали в страшному бою під Крутами – ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ.
 Добре кажуть: „Хто не знає свого минулого, не вартий свого майбутнього”. І це дійсно так, бо так само, як дерево тримається на землі своїми коріннями, так людина тримається на землі своїм минулим. Людина, яка не знає минулого – як перекотиполе, куди вітер подме, туди воно й котиться. Але ж людина не перекотиполе, і, як сказав у своєму романі Павло Загребельний: „На порожньому місці роду не заснуєш”. Саме тому ми повинні знати історію . А історія наша полита кров’ю і сльозами.
 Сьогодні безкровно на диво вікам
 Будується наша Вкраїнська держава.
Її незалежність потрібна всім нам
 І ми помилятись не маємо права.
 Історія наша нам більш не простить,
Забудьмо зловіснії сварки і чвари.
Як зрадим Вкраїну в цю жадану мить,
 Нам знов не минути всім Божої кари.
 Згадаймо, як предки боролись колись,
 В боях здобували і волю, і славу;
Як річеньки крові за край наш лились,
За рідну Вітчизну, Вкраїнську державу. 

В нашій бібліотеці було проведено урок - реквієм
" Нам не забути славу Крут"

22 січня Україна відзначає День Соборності, приурочений до Акту об'єднання цього дня Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Соборність українських земель має глибоке історичне коріння, спирається на споконвічну мрію народу про власну незалежну, соборну державу. З кінця ХІХ ст. соборність стає одним з наріжних каменів ідеологічних декларацій, програм та маніфестів новостворених українських політичних партій. Образ одної, єдиної нероздільної вільної самостійної України «від гір карпатських аж по кавказькі», сформований М. Міхновським 1900 р., став загальновизнаним національним ідеалом, на якому зійшлися політичні сили України початку ХХ ст., в наступні десятиліття ідея соборності залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним недискусійним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху.  3 січня 1919 року у Станіславі було ухвалено рішення про злуку. Остаточна процедура оформлення соборності відбулася в Києві 22 січня, в першу річницю проголошення ІУ Універсалу Центральної Ради. В цей день був підписаний і оприлюднений спеціальний Універсал Директорії УНР, який дістав також назву Акту Злуки. Вітаючи січневе рішення УНРади, Директорія урочисто оголосила про те, що: «Однині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України — Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина; Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна.  Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка. Однині народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду». У реальних обставинах 1919 р., коли Україна опинилась оточеною колом фронтів, УНР не вдалося відстояти. Об'єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам'яті українського народу. В українській суспільно-політичній думці ХХ ст. Україна інтерпретувалася лише як соборна держава. Соборництво відіграло і відіграє роль наріжного каменя сучасної української національної ідеї, важливої складової становлення української політичної нації. Не випадково в роки радянської влади про подію 22 січня 1919 р. публічно не згадувалося. Проте в пам'яті народу залишалася живою, 1990 року на її честь Народний рух України організував живий ланцюг від Львова до Києва, який окрилив і надихнув Україну, змусив повірити у власні сили і перестати боятись режиму. Прикметно, що день Соборності припадає на період великої радості від Різдва Христового, радості людини , що благоговіє перед таїною Спасіння, переживає чудо великого оновлення. Утвердження єдності народу у соборній державі, чуття великої родини як у далекому 1919, так і сьогодні завжди було і є чудом оновлення.  В нашій бібліотеці цим подіям було присвячено історичний урок«Соборність рідної землі – основа нації й народу»

 

Павлу Григоровичу Тичині  11 січня (23 січня за новим стилем) - 125 років від Дня народження. В нашій бібліотеці до цієї дати було проведено бібліоперлинку

"П.Г.Тичина - відомий український поет і громадський діяч"

Український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч. Новатор поетичної форми. Директор Інституту літератури АН УРСР (1936—1939, 1941—1943). Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953—1959). Міністр освіти УРСР (1943—1948). Академік АН УРСР (1929). Член-кореспондент Болгарської академії наук (1947). Лауреат Сталінської премії (1941). Лауреат Шевченківської премії (1962). Герой Соціалістичної Праці (1967). Кавалер п'яти орденів Леніна.

       
       Павло Григорович Тичина - поетичний геній XX століття - народився 11 січня (23 січня за новим стилем) 1891 року в селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (нині Бобровицького району Чернігівської області). 15 січня (27 січня за новим стилем) Павла охрестили (ще донедавна ця дата помилково вважалася днем його народження). Батько Павла — Григорій Тимофійович Тичина (1850—1906) — був сільським дяком і одночасно вчителем у школі грамоти. Поет згадував:
       
        «У нашій хаті в першій кімнаті із земляною долівкою (а була 

ще й друга кімната, з дерев'яною підлогою) стояли дві довгі парти. На кожній парті сиділо душ по десять або ж по дванадцять учнів. Не знаю, скільки мені тоді вийшло років, коли я однієї зими вже підсідав то до одного, то до іншого учня і якось швидко,      непомітно для себе вивчився читати».

"Завітаймо з колядою і щедрівками"
Працівників бібліотеки для дорослих привітали працівники Колківського будинку культури